Весільні традиції

Обряди шлюбної ночі та ще дещо…

Нарешті розійшлися домівками останні гості. Ви з нареченим зібрали усі подаровані конверти та пакунки і з почуттям виконаного обов’язку перед родичами та знайомими можете піти до спальні.

Чим ви там займатиметеся – річ приватна. Зайвим очам туди зась. Смію зауважити, вам поталанило жити у XXI сторіччі. Адже наші предки після одруження мали ще кільканадцять обов’язкових обрядів із привселюдним оглядом. Отож…

Кількома сторіччями раніше цикл обрядів шлюбної ночі (називався він комора) складався з приготування до шлюбної ночі та здійснення статевого акту.

Після привітання й частування молодих відводили на шлюбну постіль у комору, а весільна гулянка вирувала аж до пізньої ночі. Гості в цей час співали «сороміцьких» пісень. Після цього процесу наречену мали перевдягти і вивести до гостей, показуючи її цнотливість (якщо було що показувати.

В іншому випадку новоспечена наречена разом з батьками могли «наїстися сорому» на своєму ж весіллі). За народними уявленнями, цнотлива молода після першої шлюбної ночі наділялася здатністю приносити багатство й примножувати добробут всієї родини.

Другого дня весілля в хаті молодого поралися лише одружені чоловіки й жінки, молодь не допускали. На Київщині й східному Поділлі, за звичаєм, носили молодій снідання. Натомість у Карпатах молоді ходили на «митвини» – вмиватися до гірського потічка.

В деяких регіонах на другий день «били кашу» – розбивали новий горщик із ритуальною кашею, пригощали всіх присутніх і насипали молодій до фартуха (таким способом бажали плодючості), а вона розсівала кашу по дворі, городі й саді, щоб все гарно родило й примножувалось.

Гості перевдягалися циганами й ходили селом із піснями й витівками, збирали харчі (переважно курей) на обід. Коли в родині одружували або віддавали заміж останню дитину, то батьків возили селом у возику, гойдали в рядні або купали в річці.

Найчастіше молода йшла у невістки. Тому до нової хати наречену переводили через вогонь або ж вона ступала на долівку нового дому по білому полотні, яке стелили від порога до столу.

Зазвичай, невістка приїжджала до свекрушиного обійстя з чорною куркою в руках, яку вона кидала під піч, щоб стати рівноправною господинею у цій хаті. (Мабуть ще з того часу виникла приповідка: «Хто винен? – Невістка. Таж її вдома немає. – А от халат на цвяшку висить…»)

Спозаранку молода ґаздиня мала приготувати обід і почастувати ним свекрів, розтопити піч, сходити по воду і виконати інші господарські обов’язки, які б зміцнили зв’язок молодих і допомогли б молодій призвичаїтись до дому чоловіка.

Проте всіма цими обрядами спогади наших предків про весілля не закінчувалися. Адже існував і післявесільний цикл калачини. Етнографи розповідають, що він сприяв вшануванню батьків, зміцненню зв'язку між сватами та полегшенню періоду адаптації нареченої в чужому роді.

Цей обряд проводили зазвичай через 30 днів після шлюбної церемонії в батьків молодої. До їхньої домівки приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки нареченого.

За звичаєм, молодята дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 калачів, батьки натомість обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.

Мешканці Українських Карпат часто проводили обряд міни. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (мінив) йому, коли укладали шлюбну угоду. Упродовж перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, які мали б урізноманітнити спілкування молодих з родичами.

Для цього орнагізовували сватини — жіночу вечірку в домі молодої, куди запрошували свах; гостини — відвідування молодою своїх батьків. Саме ж весілля завершувалося порідненням двох сімей – “дякуванням”. Молодий готував гостину й напої, кликав весільних батьків та гостей, щоб запити своє ґаздівство.

Це дійство супроводжувалося запальними піснями і танцями. Ось така величезна кількість обрядів передувала щоденним будням новоствореної сім’ї. Це ж скільки усього слід було зробити, витерпіти й пережити (йдеться про наречену), щоб врешті отримати звання «заміжньої жінки»?

Згадаймо повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, можна лише уявити, як нелегко було в ті часи молодій невістці весь день працювати в полі, доглядати дітей, вести господарство та ще й намагатися нажити бодай якийсь достаток, щоб на клаптику землі закласти власне помешкання. Погодьтеся, в наш час жити важко, проте не настільки ж.

Терплячості та витривалості нашій українській нації не позичати, тому ми здатні дати собі раду за будь-яких негараздів та економічних криз. Дав би Бог лише здоров’я та миру в сім’ї. А ми вже постараємося, щоб наше подружнє життя було справжнім мистецтвом.

Адже коли чоловік та дружина кохають одне одного багато років, закоханість трансформується в звичку, а пристрасть змінюється ніжною дружбою.

Олександра ЄНКАЛО