Сумна історія про те, до чого доводять мрії

Вона була особливою, не схожою ні на кого. Знала про це відтоді, як почала усвідомлювати себе. І ще знала, що їй належиться написати неймовірну життєву історію про своє життя.

Щоб, коли люди читатимуть її, сльози лилися ріками, щоб газету, в якій це опублікують, передавали з рук у руки, витинали сторінку і клали під подушку, щоб знову і знову перечитувати. Але для цього в її житті мало бути щось надзвичайне – якась життєва колізія чи пригода, вкрай нещасливе кохання.

І вона з нетерпінням чекала, коли нарешті щось таке почне діятися з нею. Основною невдачею у “Справі всього життя”, на її думку, було те, що народилася в середньостатистичній сім’ї, цілком звичайній. Тато працював шофером і непогано заробляв.

Мама була вчителькою початкових класів. Мама любила тата, тато любив маму, в сім’ї панував мир і спокій. Ніяких тобі сварок із побиттями, жорстокого поводження з дітьми і тваринами, комплексу неповноцінності, привитого з дитячих років.

Не було і брата-хулігана, який міг би вскочити в халепу, і вся сім’я страждала би через це. Дідусь був доброзичливим стареньким, а бабуся – втіленням ласки і ніжності. Жодного тирана в родині й деспота-сусіда. Не можна сказати, що вона не намагалася виправити ситуацію.

Підкидала мамі у стіл мишей і жалілася, що тато не дає собі ради з господарством, порозводив гризунів… А татові пересолювала зупу, перецукровувала чай, ховала дідові окуляри у бабусину скриньку з нитками, а бабці – бабці нічого не чинила, бо дуже вже беззахисною і безпорадною була старенька…. Проте всі зусилля були даремними. Сім’я залишалася міцною і навіть щасливою.

Може, хоч у школі мене не любитимуть – тихенько плекала вона надію. Але чи то однокласники були цілком нормальними й адекватними дітьми, чи то вчителі тактовними і толерантними щодо дітей – ворожих настроїв у колективі просто не існувало.

Усі суперечки розв’язували швидко і цивілізовано, ніхто не ображався на поганий настрій товариша, а навпаки намагалися допомагати друзям у разі потреби. “Ну, й не треба! – обурювалася вона подумки. – Хочете жити звичайним життям – то й живіть собі. А я не буду!” – Я навчатимуся на…. на… тракториста! – заявила одного вечора вона батькам, очікуючи на скандал, докори, плачі або хоча б на манюсіньку сварку з “Дитино, ти собі життя змарнуєш”… – Гм… – сказав тато. – Тракториста, то тракториста.

Підеш в аграрний інститут. Мама тільки усміхнулася: “Виросла донечка, на все має власну думку”. Розлючено подала документи в інститут – очікувала, що не візьмуть – і це буде перша криза в її житті, яка переверне все життя, змусить переоцінити його і повністю змінитися на краще чи на гірше. Зарахували в 14-ту групу. Попереду було іще два літні місяці, щоб подумати. Усі плани зруйновано.

Нічого надзвичайного не сталося. “Що я роблю не так? – запитувала сама себе. – Треба скласти план дій, бо час минає, а результату немає”. “Розпочнеться навчання, я гарно навчатимуся, у мене закохається викладач економіки, а я не кохатиму його, але буду таємно зустрічатися з ним, бо він одружений, а моя порочна натура не може вдовольнитися звичайним традиційним типом стосунків…

Або на першій парі до мене підсяде гарний однокурсник, ми дружитимемо декілька років, потім я завагітнію, він присягатиметься мені в коханні, та насправді зраджуватиме мене з найкращою моєю подругою. Потім я дізнаюся про все, захочу позбавитися дитини, а після нічних жахіть вирішу віддати її у притулок. Сама ж зміню зовнішність, здобуду становище у суспільстві і помщуся йому…

А ще може статися так, що я закохаюся у старшокурсника, ми разом поїдемо за кордон, а він виявиться сутенером, провадитиме бізнес із продажу наших дівчат у борделі. Я зможу втекти від нього і врятувати наших бідних українок, котрі перебувають у неволі…” Навчання розпочалося 1 вересня.

Видався гарний сонячний день. Однокурсники – а було їх багато і всі вродливі – здивувалися, побачивши з-поміж себе дівчисько. “Ич, яка – трактористом хоче бути! Та я б тебе до борщу і вареників відправив – ото наорала б і накультивувала”, – насміхався з неї один нахаба. “Оце мій буде”, – вирішила вона. Зверхній, нахабний, гарний, недосяжний – що може бути кращим об’єктом для нещасливого нерозділеного кохання, оспіваного у літературних творах….

Вона кохає його понад життя, а він не помічає її або насміхається з неї – і зрештою, вона виходить заміж за нелюба й страждає все життя, згадуючи своє єдине справжнє кохання… Як і передбачала, він чемно насміхався з неї впродовж усіх п’яти років навчання, обзивав і рудою, і мишею, і незграбою, і про баняки згадував, до яких вона вправна, а не до трактора…

Вона не раз плакала у гуртожитську подушку, але усміхалася крізь сльози – все правильно, так і має бути. Вона таки закохалася в того упертюха по самі вуха, думає про нього і вдень, і вночі. Ще трішки потерпіти – і можна буде виходити заміж за нелюба… Справжнім розчаруванням і горем для неї став випускний бал. Її кат, її єдине справжнє нерозділене кохання запросив її на танець.

А потім іще на один. А потім іще. І не відпускав від себе увесь вечір. Зовсім не насміхався і не пив нічого алкогольного. А згодом вивів її на вулицю і міцно-міцно поцілував, освідчився в коханні і запитав так невинно-невинно: “Ну що, готуватимеш мені борщі та вареники?” Вона не могла вимовити й слова з несподіванки, подумки вилаялася і сказала: “Так”.

Відтоді минуло багато років. Вона не написала особливої історії свого життя. Від чоловіка чекала всього: зради, насмішок, сварок, – а він, як і її тато, любив дружину, носив на руках і її, і діточок, був зразковим сім’янином і понад усе полюбляв поласувати українськими народними стравами – борщем та варениками.

Варвара СЕРАФИМ