Життя сон або пробудження

На градуснику мінус один, в душі – мінус двадцять. Охололи всі ограни, оголилися нерви і навіть сил нема для того, аби зронити сльозу. Скупу сльозу, розпачливу сльозу, сльозу від безвиході… Ірина сиділа на бордюрі біля дороги. Недалеко від свого будинку.

Уже давно стемніло, а вона не поспішала повертатися додому… Що не впускало її? Причин було декілька. І віднайти серед них найсуттєвішу було справою нелегкою: Ірина не мала грошей, уже другий місяць поспіль їй не виплатили зарплату; вона залізла у великі борги і не знала, як і, основне, з чого віддавати позичені гроші; сьогодні вранці вона пообіцяла своїй Катрусі, що принесе їй ляльку, пообіцяла вдесяте і востаннє, бо через відсутність грошей не виконала прохання донечки.

В кав’ярні зла господиня крикнула Ірині: – Не канюч! Бачиш, криза! Не маю я з чого тобі зарплату виплатити, ще зі всіма постачальниками не розрахувалася… – Але ж Василино Григорівно, ви обіцяли… Минув другий місяць. Я хліба не маю за що купити, – Ірина зі всіх сил намагалася не заплакати. Було до болю образливо, що працює і за свою ж працю випрошує гроші. – Позич. Або краще зачекай! Наступного місяця виплачу усю твою зарплатню. – Але ви казали це й минулого місяця.

Я у борги влізла… У мене Катруся хворіла, потрібні були дорогі ліки… – Казала, мало що я казала… А хвора дитина – це твої особисті проблеми. Не мороч мені голову дурницями! Василина Григорівна була справжньою аферисткою і, звісно, могла заплатити Ірині за роботу, але, бачачи, що працівниця м’яка і надійна, користалася нею сповна. –

Тоді я звільняюся, – у розпачі промовила Іра і сліз усе ж таки не втримала. Тоненьким струмочком вони скотилися її худорлявим обличчям. Та й взагалі усе було формальністю. Звільнятися не було звідки – офіційно Іра ніде не працювала. – Тебе ніхто не тримає, – такого повороту подій власниця кав’ярні не очікувала, але й побиватися за Ірою не планувала. Тим паче, тепер узагалі може нічого їй не виплачувати. – Тільки от кому ти потрібна будеш без освіти і без навичок? Іра вибігла на вулицю, навіть не скинувши фартушка. Куди йти, Іра не знала.

Направду, кому ж вона потрібна? Ані грошей, ані батьків, ані справжніх друзів. Так – декілька знайомих, які іноді неохоче приходили на допомогу і то завжди вивищували себе… Мовляв, роблять для Ірини послугу – рятують життя. І не розуміли, що іноді справді рятували її вбоге життя. А життя її скидалося на жахливий сон… У тринадцятирічному віці вона втратила батьків.

Найрідніші люди загинули в автокатастрофі. Оскільки ані бабусь, ані дідусів не було, її вихованням зайнялася тітка Віра – троюрідна сестра покійного батька. Ближчих родичів також не було. Тітка Віра була вдовою, мала повнолітнього сина Олега і виховувати Іринку взялася тільки з меркантильних інтересів.

Дівчинка залишилася одна в двокімнатній квартирі, на яку тітка Віра і поклала свою ласу руку. Вирішила, що доглядатиме за Ірою, а тоді, коли та подорослішає, спровадить світ за очі – на заробітки, скажімо, а квартиру Олежикові віддасть. Він до того часу й одружиться і житиме самостійно, окремо від неї і батьків дружини. Звісно, 13-річна Іринка ні про що не здогадувалася. Увесь рік ходила сама не своя і взагалі смутно розуміла, що відбувається навколо. Адже втратити одразу двох батьків – важкий удар. Тим паче, сім’я у них була дружня, стосунки між найближчими – теплими.

Батько на заводі працював, мати у бібліотеці. Донечка у них одна була, тому і вся любов, і увага належали їй. Хоча й не розкошували, але Іринка ніколи і ні в чому потреби не відчувала. А потім одного дня все обірвалося… І 13-річна дівчинка залишилася одна-однісінька. Тітку Віру поважала, але не могла сприймати, як маму чи тата. Тужила за рідними, замикалася в собі, відсторонено жила у своєму світі, нікому не заважаючи. Тітка Віра пенсію батьків Іринки отримувала і щомісяця на дріб’язкові витрати племінниці давала.

Грошей було катастрофічно мало, та оскільки Іра не розкошувала, не тішила себе дорогими покупками, то їй і цього вистачало. На найголовніше – ручки, зошити, шкарпетки, колготи, білизну… Одного дня, чи то пак вечора, на випускному балу Ірина познайомилася з Валерієм. Вона, 16-річна дівчинка, легко піддалася на знайомство з тридцятитрирічним чоловіком, який одразу їй сподобався. На випускний до них у школу Валерій прийшов налаштовувати музику, а потім знайомі попросили залишитися.

Він і відпочивав з молоддю. Іринку відразу запримітив – у скромній, недорогій сукеночці, яка виділялася серед інших, худорлява і з напрочуд гарними, але сумними очима. Запросив на танець. Вона не відмовилася і легко, як пір’їнка закружляла з ним у вальсі. Тоді вперше з того дня, як загинули батьки, відчула себе щасливою. Адже тітка на випускний не прийшла і син Олег також відмовився супроводжувати її.

Той вечір був казковим. Ірина, доросла не за роками, втомлена життям і самотністю, нарешті зустріла людину, з якою почувалася комфортно та безпечно. Схід сонця випускниця одинадцятого класу зустрічала не з однокласниками, а з Валерієм. Тоді вперше і скуштувала грішного блаженства першої любові. Любові зі справжнім чоловіком. Мимоволі закохавшись майже у двічі старшого за себе чоловіка, Ірина сповна віддалася почуттю та пристрасті.

Дізнавшись про дружбу Ірини та Валерія, тітка Віра зметикувала, що може втратити і квартиру, і пенсію, яку отримувала. Тим паче, Ірина стала повнолітньою, отримала атестат зрілості. Дивна дружба між 33-річним чоловіком і 16-річною дівчинкою одразу стала коханням, з першого ж дня знайомства. В місті ходили різні чутки про них, але ані Іра, ані Валерій не зважали на злі пересуди.

Уже через місяць після знайомства подали документи до ЗАГСу. Вирішили одружитися без зайвої метушні і пафосу. Жити у чоловіка Ірина не захотіла, адже він мешкав зі сестрою та мамою в однокімнатній квартирі. Тому закономірно постановили, що облаштовуватимуть сімейне гніздечко в Ірини. Так плани тітки Віри луснули, як мильна бульбашка. Після цього Ірині не часто доводилося бачити родичку.

І навіть згодом, коли скрута скувала Ірині крила за спиною, тітка Віра відмовилася допомогти племінниці. Злісно проганяла зі свого дому: – Я і так занадто довго панькалася з тобою. І ніякої подяки. Наламала дров, от тепер і викручуйся. А зараз – геть з мого порогу і щоб ноги твоєї тут більше не було. Аж тоді Ірина зрозуміла, чому тітка Віра виховувала її. І сильно розчарувалася… Адже близьких людей у неї більше не було. Валерій змінювався на очах.

Якщо у перші місяці спільного життя був уважним та лагідним, то далі почав ревнувати молоду дружину, сердився, часто кричав і йшов із дому. Молода Іринка, без досвіду сімейного життя, намагалася не зважати. Думала, минеться, стерпиться, злюбиться… Всіляко догоджала чоловікові, повністю присвятила себе йому. Іноді, хоча й не часто, отримувала подяку – його турботу, його любов, його підтримку. Найголовніше – почувала себе поряд із ним захищеною.

А все решту вважала дрібницями, неважливими клопотами та турботами. Навчатися кудись далі так і не пішла, бо Валерій наполіг. Сказав, що в змозі забезпечувати сім’ю і що його дружина піклуватиметься не про освіту, а про затишок та лад у домі. Ірина і не пручалася. Їй лестило те, що Валерій такий турботливий. Тоді вона не знала, що прислухаючись до поради чоловіка, робить велику помилку. І що основна причина його небажання, аби Іра навчалася – сліпа ревнивість.

Він знав і розумів, що молода дружина, знудившись із ним, може знайти собі такого ж, як і вона, молодого парубка, і піде від нього. Через два роки після весілля, Ірина народила донечку Катрусю. І тоді все інше втратило своє першочергове значення. Дні стали насиченими та яскравими. 18-річна Ірина розквітала від щастя материнства. М’якшим і спокійнішим став Валерій.

Здавалося, врешті-решт і у їхньому домі запанували мир та злагода. Та коли Катрусі виповнилося три рочки, незнайомі люди принесли у домівку Ірини сумну звістку. Страшну, яку не можна було пояснити … Валерій загинув в автомобільній катастрофі.

Життя повторювало кадри з минулого. Все поверталося. Ті ж відчуття, як і після втрати батьків, ті ж безсонні і безкінечні ночі, коли не могла зімкнути очей, ті ж чужі люди навколо і розпач. І запитання: “Як жити далі? Як забути? Як змиритися?” Єдине, що стримувало від необдуманого кроку – донька Катруся. Заради неї мусіла жити далі… Страшний сон не закінчився… Оговтавшись від втрати чоловіка, Іра подалася до тітки. Вирішила вступити до університету, хоча б розпочати навчання, а тоді взятися за пошук роботи, адже грошей катастрофічно не вистачало. Хотіла, аби тітка хоч іноді доглядала за Катрусею, допоки Іра ходитиме на пари. Та, як ми вже казали, тітка Віра прогнала її зі свого порогу.

Тоді подалася до матері Валерія, але і свекруха, скаржачись на важке життя, відмовилася від невістки та внучки. Жінка якось збайдужіло промовила: – Я вже стара. Куди ж мені з дітьми няньчитися. Не відомо, скільки сама на світі проживу… Іра не знала, чи засуджувати цих людей, чи нарікати на злу долю, чи опустити руки і будь-що буде. Біль, розчарування, безвихідь зацьковували Ірину зі всіх сторін. І почалися лихі будні – голодні і злиденні. Пенсії і допомоги, що отримувала від держави, вистачало заледве на те, аби оплатити за квартиру і купувати донечці найпотрібніше – одяг та їжу.

Серед усіх проблем і турбот була лише одна радісна новина. Сусідка, старенька бабуся Іванна, пошкодувала Ірину і погодилася доглядати за малечею… Тоді ж Іра почала працювати у кав’ярні, у Василини Григорівни. Більше її нікуди не хотіли приймати, адже була без освіти. А її вимагали навіть на найпростіших роботах… Ледве зводила кінці з кінцями. Про себе взагалі перестала турбуватися і думати. Головне було, аби донечка не відчувала злиднів, аби мала усе, щоб дитинство здавалося казкою.

Ірина немовби хотіла виправити провину, що не може подарувати їй батьківської любові, лише материнську… У країні все дорожчало. Зростали ціни. Зарплатня залишалася незмінною. А потім взагалі її перестали виплачувати. Ірина, до того спокійна і меланхолійна, зірвалася і звільнилась… Тепер узагалі залишилася без копієчки за душею. До того, ще одна біда спіткала. Катруся захворіла, лікарі виявили проблеми з дихальними шляхами. Доводилося позичати і влізти у борги.

Та й людей, які відгукувалися на милостиві прохання Іри, ставало все менше. Пішовши з роботи, Іра довго блукала містом, а потім присіла на бордюр неподалік від свого дому. Там, у теплі і затишній квартирі, на неї чекали донечка і бабця Іванна. Мабуть, уже турбувалися, адже Ірина обіцяла сьогодні прийти скоріше, як тільки отримає зарплату та купить донечці омріяну ляльку. Але йти не було сил… Не було сил вкотре дивитися у щирі та наївні оченята Катрусі, яка чекала на подарунок…

Не було сил вкотре обманювати її, що магазин був зачиненим і що завтра мама обов’язково купить її… Не було сил вкотре дякувати бабусі Іванні за те одне-єдине у Іриному житті добро, якого вона дочекалася від людей… Повз проїжджали дорогі авто – джипи, лексуси і БМВ… Проходили яскраво одягнені пані та панночки. У магазині через дорогу вишикувалася черга, люди поверталися з роботи і купували додому їжу і всілякі смачні ласощі. У вікнах багатоповерхівок горіло світло і всілякими кольорами переливалися модні фіранки – від блідо-блакитного до яскраво-червоного.

Надворі було XXI століття. Лютувала світова криза. А люди жили як й жили. Можливо, у чомусь обмежували себе, але мали усе потрібне для життя і навіть більше. “Скільки ж таких, як я? Обідраних та босих? Голодних та самотніх?”, – думала Ірина. І накрапав мокрий сніг, а вона усе не йшла додому. І нікому не було справи до її біди.

Ані власникам дорогих джипів, ані модним панянкам, які грілися у норкових манто, ані продавчиням у магазині, які завзято торгували і на окрему купку відкладали гроші – свій денний “лівий” заробіток. – Ви замерзли. Зі стану оціпеніння Ірину вивів приємний чоловічий голос. – Байдуже, – стало дивно, що комусь є діло до неї. – Вставайте, я вас напою гарячим чаєм. – Не варто. – Йдемо-йдемо, – сильні чоловічі руки допомогли піднятися. Іра зрозуміла, що не відчуває ніг і не може йти. Обіперлася на незнайомця і в мить світ поплив перед очима. Знепритомніла.

Розплющила очі і подумала, що померла. І бачить рай. Ірина лежала на коричневому шкіряному дивані. Вгорі над нею з високої стелі звисала величезна кришталева люстра. На підлозі лежав дорогий турецький килим. Пахло мигдалем. На журнальному столику поряд парував духмяний зелений чай. Не знаючи чому, але сказала: – Я не їла два дні. Чоловік, що сидів на кріслі біля Ірини, гукнув: – Маріє, розігрій вечерю. Ми з гостею зголодніли. Наївшись і, нарешті оговтавшись, Іра зірвалася з місця.

Попросила телефонну слухавку, знала, що і в цьому бажанні їй не відмовлять. Зателефонувала додому. Усе пояснила стурбованій бабці Іванні, вибачилася і сказала, що приїде якнайшвидше. Вже дорогою додому, попросила свого рятівника Віталія позичити сто гривень і заїхати у супермаркет. Купила ляльку. І вже вдома, провівши бабцю і вклавши донечку спати, зрозуміла, що з нею сьогодні відбулася справжня казка. Пішла у коридор, подивилася у дзеркало.

З нього на неї дивилося втомлене і бліде відображення її обличчя. Майже нічого не залишилося від її вроди… Суцільна сірість. І тоді згадала про візитівку, яку Віталій на прощання вручив їй. Витягла з кишені, прочитала: “Віталій Карась, директор мережі супермаркетів “Віп”… Віталій, який того зимового вечора, врятував її, ніжно турбувався про Ірину та її доньку. Допомагав.

Щодня його охоронці привозили Ірині продукти. Щодня Віталій дарував квіти і запрошував на вечерю. Щодня телефонував і цікавився, як справи. А потім винайняв для Катрусі няню і допоміг Ірині вступити до університету. Ірина стала на ноги, розправила свої молодечі крила. Відігнала від себе розпач і повірила у казку, яка так раптово завітала у її життя. З дня смерті Валерія минуло чотири роки. Катруся пішла у школу. І лише через ці довгих і важких чотири роки, Ірина наважилася, нарешті, влаштовувати своє життя.

Віталій врешті-решт дочекався згоди. Вони одружилися. Не всі вірять у правдивість цієї сумної історії зі щасливим продовженням, але Ірина не втомлюється радіти і приймати дарунки від життя. Гроші та люблячий, заможний чоловік не зробили її пихатою чи зазнайкуватою. Навпаки. Вона та Віталій допомагають злиденним, дитячим будинкам та покинутим пенсіонерам.

І йдучи вулицею, Ірина відмовилася від дорогих авто, бачачи старця з простягнутою рукою, жінка дарує йому свою увагу та усмішку. Не скупиться і на дар… Віддає усе, що на той момент має у своєму гаманці. Вважає, що саме у такий спосіб може віддячити небесам за свій порятунок від злиднів… Сподівається, що її життя, як жахливий сон, закінчилося. І пробудження від нього прийшло не від грошей чи якихось матеріальних цінностей, а від любові, якою зумів огорнути її Віталій і від людського добра, яка перемагає зло…

Тетяна Новацька