Мій бойовий товариш

Це знайомство відбулося цілком банально: я написав повідомлення усім сусідам із онлайн-забавки, а вона єдина відповіла. “Привіт. Мене звати Варварка. Я люблю каву з молоком і з радістю стану твоїм другом...” – здається, так там було написано…

Спочатку подумав, що якась школярка. Надто швидко відповіла, надто відкрито… Така щирість властива хіба дітям, а з ними я швидко знаходжу спільну мову. Слово за словом – почали грати разом. Створили свій альянс, знайшли інших гравців, які до нас долучилися.

Я заміняв її вранці із 6-ї до 10-ї, а вона мене – ввечері із 20-ї до 24-ї. В інший час грали кожен сам за себе – писали одне одному десятки повідомлень, обмінювалися досвідом гри, вирішували справи альянсу. “Для чого тобі гра?” – якось запитала вона. “Маю час, тому бавлюся, а тобі?” – такою була відповідь. “Цей світ цілком вигаданий, а населяють його реальні, справжні люди.

Я відпочиваю, відшуковуючи у всьому цьому невидимі смисли, налагоджуючи дружбу із людьми, яких ніколи в житті не побачу, воюючи з тими, хто в реалі мені міг би сподобатися”, – написала вона. Якось написала, що вихідними не з’являтиметься он-лайн, і вечорами, мабуть, теж.

Сімейні обставити і всіляке таке. Подумав, що набридло дитині бавитися в ігри, до іспитів мусить готуватися чи ще щось. Стало навіть трохи сумно – вона виявилася хорошим бойовим товаришем. Але із гри вона не пішла. Чемно з’являлася о 10-й і вимикала комп’ютер о 18-й.

Надалі відписувала на повідомлення, активно грабувала сусідські поселення, будувала свої і тішила мене оптимізмом. Ні я, ні вона не просиджували в Інтернеті дні й ночі – насправді гра потребувала небагато часу: зазирати туди раз на годину-дві, давати потрібні команди і закривати вкладку. А одного дня цікавість узяла гору над стриманістю і я написав: “Мене звати Едуард, мені 33. Багато це чи мало – не знаю, тобі судити. Я, мабуть, у батьки тобі годжуся.

Я живу в Ялті, працюю архітектором у великій будівельній компанії. Я не одружений, дітей не має. Вирішив, що оскільки ми стільки часу граємо разом, то мали б знати одне про одного щось трішки більше, аніж нікнейми”. Вона мовчала два дні. Видно, зважувала всі “за” і “проти”, а потім попросила мою електронну адресу. Наступного вечора я отримав листа такого змісту: “Я Варвара. 33 роки – це зовсім небагато, життя тільки починається. Ти стільки всього ще можеш здійснити, Едику, стільки побачити...

Смішно, коли молодий хлопець себе в пенсіонери записує. Мені 22, я живу у Львові. Я журналіст у невеличкому видавництві. Заміжня, закохана у свого чоловіка, дітей не маю, але дуже хотіла б...” Не школярка. Заміжня. Закохана. Виявляється, в мене немає жодних шансів, а я вже налаштувався на грайливо-романтичний настрій... Якось було вже, що, захопившись спілкуванням у чаті, я закохався в дівчину. І аж через рік і після трьох зустрічей дізнався, що вона заміжня.

Як же було образливо через це! Сучасним дівчатам бракує спілкування. Вони вишукують собі в Інтернеті одну-дві жертви, починають спілкуватися. Минає місяць-два – і починаються пошуки іншого обранця, бо з першим уже не так цікаво. Добре, що Варварка відразу розповіла правду, дивовижна щирість, як для особи її віку. Потім почали надходити листи.

По одному щовечора або й по декілька. Я не дуже активно відписував, бо не мав часу, був втомленим або не мав що додати до її писанини. Але читати було цікаво. Я навіть виробив такий собі ритуал – сідав увечері перед комп’ютером із горнятком чаю і великою тарілкою печива, відкривав поштову скриньку, копіював текст листа, зберігав у спеціально створену папку світлини і починав неспішно читати. Це дівчисько ділилося всім гарним, позитивним, добрим, що бачило.

Іноді це були гарні українські колядки або іноземні пісні, що її зачепили або пройняли, іноді – веселі історії, що їх від когось почула або надибала в Інтернеті. Десятками надсилала фотографії, кожну називала по-своєму: “Мій вечір”, “Старенька вежа в парку”, “Вранішній Львів”, “Сонце в калюжі”, “Поцілунок вічності”... Мені здавалося, що я сам сходив той Львів уздовж і впоперек, що був і на Високому Замку, і на Личаківському кладовищі, що із заплющеними очима знайду її улюблену кав’ярню, хоч я ніколи не був у Західній Україні.

Та найбільше в листах все ж таки було її думок. І чомусь найчастіше сумних – про біль, якого завдають їй черстві, обмежені люди, про те, як вона не вміє дати собі раду зі страхами або комплексами, про те, як важко жити у світі, де жінка має такі обов’язки, як і чоловік, а прав набагато менше. “Я не феміністка. І ніколи нею не була. Я хочу зустрічати чоловіка з роботи в білосніжному випрасуваному фартушку, цілувати в щоку, готувати йому найсмачніші у світі вечері, виховувати наших дітей, творити у своє задоволення і не турбуватися про ціни, скажімо, на ламінат”.

На моє прохання вона прислала свої прозові тексти. Це були короткі новели про людей, які колись кохали. У її творіннях було стільки болю і туги, що я мимоволі засумнівався, чи насправді їй добре із людиною, за яку вийшла заміж. Але подруга, в яку я ще трішки і закохався б, спростувала мої міркування: “Я люблю, я так його люблю... Ти знаєш, він єдиний, хто може змусити мене відмовитися від себе, забути про світ навколо. І я, як Марія-Магдалена, своїми косами втиратиму ефірні масла в його ноги, щоб тільки був поруч і був щасливим...” Я не розумів ні її, ні такої любові.

Безліч разів був закоханий, кохали й мене. Але хіба це причина, щоби відрікатися від світу і жити кимось одним? Я досі не одружився, бо не знайшов такої, яка б мене задовольнила і духовно, і фізіологічно. Серед моїх подруг є вродливі дівчата, але терпцю мені вистачає на півгодини розмови з ними.

А були й інші, теж гарні, розумні, але я їх не бажав, сприймав як своїх друзів-чоловіків і не міг уявити у своєму ліжку. А Варвару уявляв. І не раз. Я не знав, яка вона на зріст і яке в неї волосся, з карими вона чи із зеленими очима, які в неї вуста і які руки.

Читаючи чергового листа, міг заплющити очі й буквально відчути легенький дотик вуст до шиї. Я, дорослий успішний чоловік, збожеволів від дівчиська, якого ніколи не бачив і яке перебувало за сотні кілометрів від мене. Тим часом гра тривала. Ми стали керівниками великої групи альянсів, і перебувати в он-лайн треба було частіше, щоб не проґавити чогось.

Якось мене відправили в термінове відрядження. Воно мало тривати тиждень, і впродовж цього часу я не мав би змоги виходити в он-лайн. Збираючись, забув і про гру, і про Варвару. Вже в потязі згадав про бойову товаришку. Мав записаний її номер телефону.

Після декількох гудків почув у слухавці здивоване “Алло?..” Вмить усередині щось наче обірвалося – ніби я давно чекав, щоб почути цей тихий м’який голос... “Алло, Едик? Це ти?”... Значить, і вона записала номер до телефонної книжки. “Так, Привіт. Я у відрядженні.

Потрібно пограти замість мене тиждень...” “Гаразд”, – відповіла вона коротко, сказала, що поспішає, і зв’язок обірвався. “Абонент поза зоною, зателефонуйте, будь ласка, пізніше…” Коли я приїхав до Ялти, в поштовій скриньці серед десятків ділових листів знайшов і один від Варвари: “У тебе гарний голос...” “У тебе теж. Я дуже хотів зателефонувати ще раз. Але стримався. І мабуть, таки не буду”. Відтоді минуло трохи менше року.

Листування тривало, а улюблена гра добігала кінця. Онлайн-світові залишилося жити декілька днів. А ми із Варварою, як керівники найбільшого і найсильнішого альянсу, були явними лідерами і претендували на перемогу. І у вирішальний момент вона мене підвела.

Вона не з’явилася в мережі ні в понеділок, ні до кінця тижня, коли відбувалася Велика битва за Світ. Я розізлився не на жарт. Але телефонувати не став – іще вирішить, що гра мені важливіша за обіцянку – ніколи не набирати її номера. Минув місяць.

Я щовечора перевіряв скриньку, але листів не було. Відшукав в архівах листування номер її телефону, який давно видалив зі списку. Набрав цифри. “Алло? Алло, хто це?..” Варварку я чув давно і декілька секунд, та все ж запам’ятав й оксамитову м’якість її голосу, і ледь чутний трепет, й обірвано-здивовані паузи... “То хто це?” – настирливо запитували у слухавці. “Це я, Ед. Пригадуєш?”. Пауза. “Ед... Едик...” На цьому перша розмова закінчилася.

Вона кинула слухавку, а я не відважився зателефонувати ще раз. Зате наступного дня, і день потому, і щовечора я набирав її номер, нетерпляче чекав, поки візьме слухавку, і говорив-говорив-говорив. Я розповідав про все, що бачив удень, ділився з нею своїми міркуваннями про погоду і про футбол, про конкурс “Міс-світу” і про те, яка гарна Ялта влітку.

Спочатку вона слухала, не перебивала, потім почала потроху відповідати на мої запитання, але сама нічого не розповідала. Не пояснила, наприклад, чому припинила бавитись в нашу гру і чому перестала писати. Я жив оцими вечірніми розмовами, намагався відкрити загадку Варвари. Але для цього обов’язково треба було зустрітися. Я вже колись просив її поштову адресу, якою так ніколи й не скористався.

А коли випало їхати у відрядження до Львова, вирішив напроситися в ініціативну групу. Стоячи перед затишним особняком, іще раз зважив усі “за” і “проти”. Та натиснути на кнопку дзвінка не встиг. З дому вийшла симпатична жінка, за описом схожа на мою Варвару.

Вона тримала на руках маля у блакитному згорточку та щось тихенько до нього говорила. За нею йшов високий, статний чоловік, він усміхався і лагідно дивився на дружину та сина. – Ви до нас? – помітивши мене, запитала Варвара. – Та ні, я шукав вулицю Стрийську і заблукав. Чи не підкажете мені, як туди дійти? Чоловік докладно все пояснив, я подякував і пішов у напрямку парку. Щемко пахла липа, яскраве сонячне проміння обігрівало лавочку, на яку я сів, доріжками туди-сюди ходили щасливі та заклопотані люди, а мені захотілося плакати.

Варвара СЕРАФИМ