Для перегляду Флеш-елементів, скачайте будь-ласка флеш плеєр!
Для перегляду Флеш-елементів, скачайте будь-ласка флеш плеєр!
Для перегляду Флеш-елементів, скачайте будь-ласка флеш плеєр!

Архів новин

Реклама

"НАШЕ ВЕСІЛЛЯ" > Історії кохання > Фантазія, як життя

Фантазія, як життя

Тричі я фантазувала, що вагітна. Так-так, я чітко входила у роль майбутньої мами, що й іноді сама починала вірити у свої фантазії. Піддавалася їм, як мале дівчисько.

Звичайні надумані фантазії сприймала за дійсність і вела себе так, як і годиться вагітній жінці. Мабуть, учені і медики називають це відкритою формою шизофренії або ще якимись замудрими термінами, які вказують на психічні розлади.

Але я не хворіла ані на шизофренію, ані на психічні розлади. Інколи були проблеми зі здоров’ям, як кажуть в народі – “по-жіночому”, і не більше. Напевно, я просто свято хотіла вірити в те, чого насправді не було. Все. Найцікавіше, що і свій організм я навчила підлаштовуватися до моїх фантазії.

Як тільки я гостро відчувала потребу у народженні дитини, мої думки та мрії зосереджувалися на одному – якнайшвидше знайти докази цього, якісь ознаки вагітної жінки, які б відрізняли мене від звичайної жінки, що не чекає на народження дитини. І я знаходила їх.

Мене починало нудити, я гостро сприймала запахи та аромати, мені хотілося або ж соленого, або ж солодкого і навіть мій живіт, аби підтвердити фантазії, збільшувався з нереальною швидкістю – щодня. А потім… А потім затримки минали і я розуміла, що вкотре помилилася, що мрії розбилися вщент і що під серцем я нікого не виношую. І доказом цього були страшенні болі в животі та вже зовсім інша нудота. Вперше я нафантазувала, що вагітна, коли мені було 18.

Тоді я майже рік зустрічалася з Петром. Ми любили один одного і саме він був моїм першим коханням та чоловіком. Тим чоловіком, який не зазначений в реєстрі рагсі, але чоловіком, який розбудив у мені жіночність. Затримка була вагомою підставою для того, щоб допустити думку, що я вагітна. І на диво, припущення мене не злякало.

Не злякали і невідомість, яка очікувала попереду, і страх перед батьками та рідними, і осуд людей, що оточували мене. Думка про те, що я вагітна, втішила мене і я одразу поділилася нею з Петром. Він, як і будь-який інший в його віці хлопець, щиро злякався. Навіть не приховував свого чоловічого страху – кричав на мене, звинувачував у необачності і навіть намагався вдарити.

На щастя, я уникла удару і прогнала його геть. І навіть після цього не засмутилася і не опустила рук. Майже місяць жила з думкою, що вагітна… А потім… Потім був Віталій. І знову були фантазії про те, що я у найближчому часі стану матір’ю. Цього разу це була свідома фантазія, яку мій розум скеровував у всі інші органи. І все моє єство кричало про одне – я вагітна.

Віталік, на відміну від Петра, не злякався. Він був уже дорослим чоловіком і, що найголовніше, він щиро кохав мене. Почувши новину, зрадів і разом зі мною будував плани на майбутнє та обговорював ім’я нашої іще ненародженої дитинки. Але, на жаль, дитинка не народилася. Моя вагітність знову виявилася виплеканим плодом фантазії. Втретє я видумала, що вагітна, уже коли була заміжня.

Мого чоловіка звали Борисом і на той час у шлюбі ми прожили два роки. З Віталіком я розійшлася одразу по завершенню навчання в університеті і відтоді нічого не чула про нього. Своїх планів про майбутнє і народження дітей після випадку з надуманою вагітністю більше ніколи не обговорювали. Стосунки втратили свою родзинку, минув романтично-трепетний період і нам стало нецікаво разом. Але й сама я залишалася недовго. Невдовзі у моєму житті з’явився Борис…

У нас було гарне весілля. Незвичайне. Спокійне. І спільне життя ще з самого початку було мирним і спокійним. Ми були гарною парою – я хорошою дружиною, він – турботливим чоловіком. Звісно, ми мріяли про народження дітей. Хотіли двох – хлопчика і дівчинку. Ми знали, що в нас буде чудова сім’я і чудові діти. І як тільки я знову нафантазувала, що вагітна, одразу зі звісткою побігла до чоловіка.

А потім… Потім знов минулися фантазії і настали будні. Дуже жорстокі й сірі будні у лікарні. У мене ще з юності були проблеми зі здоров’ям, як я вже казала, “по- жіночому”. На жаль, я не надавала цьому великого значення і не пильнувала себе, як слід. Тепер уся недбалість далася взнаки. Лікарі виявили пухлину. Мій стан був важким і мене поклали до лікарні.

Майже тиждень мене мучила кровотеча, а потім лікарі провели операцію і наказали по завершенні лікування поїхати у санаторій, аби пройти оздоровчі процедури. Я так і зробила. Турботливий Борис завжди був поряд і до санаторію завіз, як і наказували лікарі. Побув зі мною там два дні, а потім вирушив у справах. Адже надовго залишатися не міг – у місті на нього чекала робота.

Мене ж очікували два довгих тижні самотності та оздоровчих процедур. У санаторії було не надто гамірно. Я потрапила до нього не в той сезон, коли сюди масово з’їжджалися відпочивати люди, які відбували реабілітацію після різноманітних лікувань.

Мене поселили в двомісну кімнату, але сусіднє ліжко пустувало. Перші два дні компанію мені складав чоловік, а потім… Потім моїми співрозмовниками стали медсестри та обслуговуючий персонал. Я познайомилася з багатьма, але серед них було мало тих, хто проходив реабілітацію.

Найчастіше проводила час із Оленою, медсестрою з процедурного кабінету. Вона водила мене на процедури, потім ми разом обідали, а ввечері інколи виходили на прогулянки. Олена була не місцевою, тому й жила в санаторії. Їй також було сумно довгими зимовими вечорами і вона радо складала мені компанію. Як запевняли лікарі, стан мого здоров’я покращувався з кожним днем і після перебування в санаторії вони обіцяли моє повне видужання. Коли ми з Оленою прощалися і кожна розходилася по своїх кімнатах, тоді я знову починала нудьгувати і якось самі по собі до мене поверталися фантазії.

Тепер я не могла фантазувати про вагітність, адже розуміла, що у найближчий час не зможу народити. Проте все частіше я думала про дітей. Мені снилися діти – маленькі і більшенькі, хлопчики і дівчатка, зовсім немовлятка. Я навіть не знала сплю в ті моменти чи просто мрію.

Швидше за все, я мріяла або ж снила наяву. Я снила дітьми… З санаторію мене забирав Борис. Здоров’я моє насправді покращилося, але настрій був кепським і геть понурим. Чоловік не розумів мого депресивного стану і запевняв, що все буде гаразд. Слід лише почекати. – А потім ми народимо багато діточок, – часто казав він. Але я не вірила йому.

Напевно, я знала, або передчувала, що ніколи не зможу народити. Настала весна. Я часто виходила в парк на прогулянки. І найбільше любила спостерігати за молодими мамами та їхніми маленькими дітьми. Одні жінки або дівчата діловито проходжувалися алейками, штовхаючи поперед себе візочки. Інші, весело перемовляючись, бавилися з доньками та синочками у пісочницях.

Дехто гуляв цілими сім’ями – з дітьми, чоловіками, бабусями й дідусями. Я спостерігала за ними мовчки. Ніяк не порушуючи їхню ідилію. Я підсвідомо боялася їхнього спокою, їхнього щастя, їхнього материнства. Після операції я перестала фантазувати про вагітність. Єдине, чим могла втішати себе, – це мріями, думками і німим спогляданням… Із Борисом на тему материнства говорила нечасто.

Не знаю, чи він переживав, чи мріяв про дітей так само, як і я. Він був спокійним, напевно, боявся турбувати мене. Минали роки. Фантазії не поверталися. Мрії та думки роїлися в голові. Сни про дітей стали постійними. Але я не могла завагітніти, хоча й лікарі запевняли, що в мене все гаразд зі здоров’ям. Згодом підозра впала на Бориса. Здавши усі потрібні аналізи, лікарі виявили, що він безплідний. Я довго плакала.

Тижнями, місяцями, роками… Плакав і Борис. Але так, щоб його сліз не бачила я. Я їх не бачила. Але була впевнена, він плакав. І саме Бориса я шкодувала більше, аніж себе, адже усі ці роки він так турботливо, так пильно піклувався про мене. Тепер він потребував моєї підтримки. І я не могла, я не мала морального права відвернутися від нього.

Тому, зібравши усю свою силу і волю в кулак, я мужньо намагалася вдавати щасливу дружину. Намагалася створити такі умови, аби і Борис почував себе комфортно поряд зі мною… Мені виповнилося 34. Наша сім’я з Борисом була неповною.

Нам катастрофічно бракувало дитячого сміху, галасу, метушні. Тому одного вечора ми одночасно почали говорити про дітей. І вперше за всі роки, які я прожила з Борисом, я розповіла йому про свої мрії і фантазії, про думки і про прагнення стати матір’ю. Він також відкрив свою душу мені. А наступного дня сталося диво. Мені зателефонувала Олена, давня товаришка з санаторію.

Я навіть не одразу впізнала її. Коли ми обмінялися стандартними вітаннями і запитаннями-відповідями, Олена перейшла до справи. Виявляється, вона дізналася від якихось знайомих лікарів про те, що ми з Борисом не можемо мати дітей. Часто думала про нас, а одного разу, зовсім нещодавно, їй спала на думку чудова ідея про те, що ми можемо удочерити її двоюрідну однорічну племінницю Лізу, яка за злим збігом обстави стала сиротою.

Оскільки близьких родичів у загиблих матері і батька Лізи не було, а вона – Олена – не мала змоги взяти дівчинку до себе, її віддали у місцевий сиротинець. Тепер Лізочка було там під наглядом няньок і вихователів. – Ви з Борисом гарна пара, порядна сім’я. Не буде жодних проблем під час вдочеріння, – запевняла Олена. І я, уважно вислухавши її, пообіцяла порадитися з чоловіком та зателефонувати у найближчі дні.

Навдивовижу, Борис зреагував моментально і одразу сказав: – Це доля, ми повинні взяти дівчинку до себе. – І я чомусь відчуваю, що Лізочка стане нашою донькою, – підтримала Бориса я. І направду, тільки поклавши слухавку, я відчула, що дівчинка стане нашою донькою. Що нічого просто так не буває – і дзвінок Олени – справді наша з Борисом доля.

Поки тривав збір і оформлення потрібних документів, якими займався Борис, я готувалася стати матір’ю. Тепер уже наяву, а не у мріях. Я ходила у магазини, купувала сукеночки й іграшки, пляшечки та тарілочки. А потім… Потім ми з Борисом забрали Лізочку до себе. І нарешті стали щасливими. Я з головою занурилася у материнство. Лізочка щодня тішила нас із Борисом.

Вона ще невміло ходила і хапалася за наші руки, щосили стискаючи їх, шукаючи в нас опори. Вона була чемною, ніби віддячувала за ті тепло й увагу, яку отримувала. А за декілька тижнів вперше назвала мене мамою: – Мамо. Виразно так, гарно назвала мене матір’ю. А потім… Через три роки я завагітніла. Сталося друге диво у нашому з Борисом житті.

І як би лікарі та світила медицини не відстоювали свої прогнози, ми все ж таки вірили в те, що рано чи пізно зможемо мати дітей. Особливо у це вірив Борис, а я лише вдавала, що вірю. Напевно, Бог хотів довести мені, що чудеса трапляються. І що віра – найсильніша серед усіх інших почуттів, навіть інколи сильніша за любов. Я народила доньку.

Назвали її Оленою. Не випадково, а в честь Олени, моєї давньої знайомої із санаторію. У Лізи з’явилася сестра і вона з радістю бавилася з маленькою Оленкою… У житті трапляється всяке. Навіть зневірившись, люди отримують те, про що мріють найбільше.

Так сталося зі мною. На щастя, Бог дарував мені радість відчути, що таке бути вагітною і як це – виношувати у себе під серцем дитинку. Моя історія не новина. Таке траплялося з багатьма сім’ями, навіть відомими. Часто люди, які не можуть мати власних дітей, всиновлюють їх у сиротинцях. А потім… А потім наперекір діагнозам та прогнозам – народжують…

Колись, у майбутньому, ми з Борисом розповімо Лізі про те, що в неї були батьки. Рідні. Вона повинна знати історію свого народження та роду. І уже подорослішавши, ми всі разом сходимо на могилу Лізиних батьків. І подякуємо їм за донечку. І ми ніколи не виділятимемо дітей. Ліза і Оленка будуть нам найріднішими. Сьогодні ми живемо щасливо і мирно.

У нас чудова сім’я. Лізочка навчається у школі, маленька Оленка ходить у садочок. Я також не сумую, влаштувалася на роботу. І тепер, щодня повертаючись додому, йдучи парком, я не затримуюся, аби поспостерігати за молодими мами і їхніми чадами.

Я вже не боюся їхнього щастя та материнства. І звісно, не фантазую про вагітність. У мене просто немає часу. Вдома на мене чекають мої донечки. Борис забирає їх зі школи та садочка і вони дружньо готують вечерю. Я не можу спізнитися чи затриматися… Я потрібна їм, а вони так само сильно потрібні мені.

Тетяна Новацька

Назад