Дзеркало

Дзеркало ось-ось мало впасти. Тонка мотуз­ка, на якій воно висіло, нап'ялась до неможливості, здавалося, вже можна ве­сти відлік на секунди, як раптом (кращого відповід­ника цьому слову ще ніко­му не вдалося придумати) у двері подзвонили.

Шви­дкий погляд у нього ж, щоб пересвідчитись у власній неповторності. А далі метушливе зачісування волосся: гребінець угору, назад, вбік, обсмикування халата (у новий все одно не встигну переодяг­тися) і три знаки запитан­ня, що їх сформулювала моя чарівна (хо-хо!) голів­ка: хто? чому? навіщо? Подзвонили іще раз.

Треба було поспішати. Натягую на обличчя маску привітності й люб'язності, на яку здатна, і йду відчи­няти. Перед дверима стояв молодий високий брюнет.

— Ви... до мене? — пи­таю, хоча й розумію безглуздість запитання. За сім років, відколи отрима­ла цю квартиру, вивчила не лише знайомих і родичів своїх сусідів, а й знайомих їхніх знайомих. Чоловік ствердно киває головою і простягує розкішний букет білих троянд.

На якусь секунду я заціпеніла, а потім замислилась: нічого іншого не залишається, як запросити його до вітальні. Я сама не розуміла, що треба робити, як поводитися, адже цю людину я бачу вперше. Як же бути? Непевним голосом прошу роздягну­тись, а сама на хвилину, так, на хвилину, відлучаюся на кухню, щоб постави­ти квіти. Шкода, що цей молодий вродливий чоло­вік зараз піде геть.

Що могло привести його до мене? Але в голову тут же прокрадається інша думка. Він справді мені подобаєть­ся. І розмовляє низьким приємним баритоном, який я так люблю (чи лю­била) слухати... Напевно, це помилка. Зараз усе з'ясую. Він вибачить­ся і забереться.

Але... що робити мені? Я ж знаю, що він щось наплутав. Та все ж несу найкращу кришта­леву вазу. Оббризкав­шись, наповнюю її водою й обережно ставлю туди троянди. Букет, очевидно, з ринку і коштує,звичайно ж, не одну гривню, — на­ношу на білосніжні пелюс­тки життєві барви.

Легенько зітхаю і прямую з ва­зою до незнайомця, — треба ж у руках щось не­сти. Дивно, адже останній раз ніяковіла перед чоловіками років так... Не встигаю провести необ­хідні арифметичні підра­хунки, бо мій коридор має рівно п'ять метрів.

Прочиняю двері у кімна­ту і стрічаюся з теплим поглядом незнайомця. Нараз бачу себе його очи­ма: 36-річна шатенка, се­реднього зросту, сіроока, зі стрункою фігурою, у ко­лись модному халаті і в пантофлях на босу ногу.

Портрет явно не на мою користь. Хоча чого це я про це турбуюсь. Рішуче йду вглиб кімнати, ставлю на журна­льний столик вазу і, наре­шті, обертаюсь. — Може, все-таки зізна­єтеся, хто ви? — перепи­тую. — Я? Ви мене не знаєте.

Тобто, я хочу сказати, що ми з вами не знайомі. Але я той, на кого ви чекаєте. Мовив лагідно, а пальці весь час нервово крутили ґудзик на піджаку — спо­чатку в один, а потім — в інший бік. Бідний ґудзик. Моя багата уява вже ма­лювала ідилічну картину: я з голкою у руці пришиваю історичний ґудзик, а він, він...

— Ви мені не вірите? — запитанням повернув мене на грішну землю. Засу­нула руки (без каблучки, звичайно) в кишені — це надає мені певності — і запитально поглянула на нього.

Тонке продовгува­те обличчя, волосся коро­тко підстрижене, кілька зморщок на високому чолі не старять, а, швидше, прикрашають. Сорочка в тонку смужку і галстук із фіолетовим відливом чу­дово гармоніювали з сі­рим, добре випрасуваним костюмом.

Навіть не вірилось, що власник цього всього — мій вечірній гість, а я (я?) — об'єкт йо­го зацікавлення й уваги. — Ні, чому ж, — не говоримо, а наче обмі­нюємося реверансами.— Може, вип'єте чаю? — ря­тівною фразою намагаю­ся виправити становище. — Із задоволенням, — приймає мої правила гри, а я з полегкістю поверта­юсь до своєї фортеці — на кухню.

Скільки хвилин ми має­мо? Чайник закипить хви­лин через десять — не ра­ніше, потім — бутербро­ди. Перевертаю холоди­льник догори дном, а він безсоромно постає у всій своїй наготі. Врешті-решт, я не зобов'язана його годувати, — виправ­довуюсь подумки, а чай із бісквітом (добре, що досі не з'їла) — скром­но, мило, інтелігентно. — Можете ввімкнути те­левізор, — гукаю, не показуючись із кухні, але так, щоб почув.

За хвилину квартиру за­полонили несамовиті ви­гуки й стогін уболівальників. Футбол. Не люблю цього видовища, але якщо йому подобається... Нараз усе стихло. Обережно підхо­джу до дверей. Боже, подумати тільки. Він перемикнув на мультики! На­співуючи, літаю кухнею. З любов'ю сервірую стіл. У дзеркалі (хоч би зараз не гримнуло) — бачу свої щасливі очі. І я, й воно да­вно забули, який вираз у щастя. Усміхаємося з розумінням. Так, усе готово. Прошу до столу.

Нараз, спохопившись, матеріалізую ду­мки у слова. Він вимикає телевізор. Іде. Сидимо навпроти, як шахісти. Ось-ось буде фінал нашої партії. Я майже здогадуюсь який. — Розумієте, я інженер-програміст. Дуже люблю свою роботу. Ну й експериментую, звичай­но.

Якось прочитав у жур­налі ваші вірші. Заклав да­ні у комп'ютер. Ну, словом, ми ідеально підхо­димо одне одному. — ??? — Адже це ваші вірші? — виймає з нагрудної ки­шені ретельно згорнутий аркуш. Розгладивши, протягує мені. "Так, усе вірно: прізви­ще й ім'я моє. Але ж я зро­ду не написала жодного віршованого рядка!" Подив, жаль, розгубле­ність разом відбилися на моєму обличчі.

Прощавайте, наївні мрії! Куліна­рні та швацькі мої таланти не мають попиту... Нічого не розуміючи, він дивився на мене найкращими у світі очима. — Ні, — видихнула з ду­мкою, що мене підступно обманули. — А де ви взя­ли мою адресу? — голос зрадливо затремтів. — У довідковому бюро, ось, — з надією дивиться на маленький обшарпа­ний клапоть паперу. Див­люсь і я.

Навіть не знала, що у мене в місті є двій­ник. Ох, як же я заздрю тій незнайомій жінці, що ме­шкає на Вишневій, 2, кв. 47. Бо моя адреса: О. Ви­шні, 2/47. — Мушу вас розчарува­ти, добродію. Після цього детально розповідаю, як проїхати на Вишневу-стріт.

Обоє вибачаємось, не знати, за що. На прощання він гала­нтно цілує руку і щезає за масивними дверима. Не слід плакати за тим, чого не було. Таких чоло­віків не існує насправді. Що було — те минуло. За­спокоюю себе цією та ін­шими утертими фразами.

Потім довго вдивляюсь у кляте дзеркало (хай би па­дало, якщо йому так хо­четься). — Ах, здрастуйте! Про­ходьте! Вам чаю? Дзеркало злорадно підіграє моєму настрою, і ми разом корчимо гримаси. З потаємного закутка са­ма собою видобувається заборонена коробка сига­рет.

Попіл недбало падає на долівку, а мені — чи не вперше — не хочеться підмітати, шкребти, драїти свою спорожнілу при­стань. Наступного дня в мене виникли дивні бажання, які я не могла пояснити. Для чого я це роблю? Навіщо це? Причісуюсь особливо ретельно, хоча мої кучері вперто протестують.

Одягаю най­кращу темно-рожеву сук­ню, білі босоніжки і такий самий піджак. Миттєвий погляд у дзеркало (при­йду з роботи — обов'язко­во перечеплю), і — до пра­ці. Конторська робота, як­що у неї поринути з голо­вою, спроможна відбити спогади не тільки про вчо­рашній день, а й про кілька наступних. День як день. Кілька не­винних фліртів з одруже­ними співробітниками, обідні плітки зі співробіт­ницями...

Йду з роботи, як і йшла, з елегантною сумочкою через плече. Зрештою, самотність має свої переваги — не віддаю да­нини нудній закупівлі в ма­газинах. Ось ми і вдома. Підходя­чи до квартири, мимоволі всміхаюся. Хіба можна мою, 47-му, сплутати з якоюсь іншою? Таки ні: мій витканий килимок — єди­ний у своєму роді. З поро­га, не роззуваючись, пря­мую до дзеркала.

Висить, бідолашне, мене дожида­ється. Показую йому язика і йду шукати міцнішої мотузки. Погляд мимоволі впав на троянди. Вони ефектно виглядають на полірованій поверхні. На­раз у двері подзвонили. Відчиняю, не питаючись, і перше, що бачу — розкіш­ний букет рожевих тро­янд.

У ту ж мить за спиною щось грюкнуло. Дзеркало, як і посуд, б'ється на щастя, хай би що там казали. Бо нас відтоді стало двоє.

Христина Гуменчук